З самого дитинства я обожнювала маленький городик та квіти навколо нашого будинку в робочому містечку Попасна-2 Луганської області, де я народилась і жила. Як і всі діти, що виросли поблизу вагоноремонтного заводу, я вважала, що найголовніше в житті – це технічна спеціальність. Я закінчила Краматорський індустріальний інститут та почала працювати конструктором на одному з заводів. Будиночок в Райгородці був для мене скоріше хобі. Але тут прийшли 90-ті роки, руйнувалась держава, зник і мій матеріальний добробут. Саме тоді я оцінила свій город. Він не тільки допоміг прогодувати родину, ми також продавали залишки на базарі, що приносило гроші, яких не платили на виробництві. Тоді й зародилася думка, що, маючи сортове господарство, можна багато чого досягнути. Проте придбати якісний сортовий матеріал без початкових капіталовкладень було неможливо. Ціни на ринку високі, і за кущик полуниці гарного сорту треба було викласти від 7 до 25 гривень. В нашій родині троє дітей, всі вони на той час навчались у вищих навчальних закладах, грошей катастрофічно не вистачало. Звичайні місцеві сорти при тому, що займали значну площу, великих доходів не давали. Одного дня ми дізнались, що в кооперативі Райгородець буде реалізуватися проект МБО «Добробут громад» «Підвищення добробуту місцевого населення с. Райгородок Слов’янського району Донецької області шляхом відновлення якості худоби». А в рамках цього проекту селяни матимуть можливість отримати в дар саджанці полуниці, а також індиків. Це була довгоочікувана та реальна допомога, яка давала можливість розвинути сортове господарство. У квітні 2008 року моя родина готувала грядки під полуницю та ящики з поїлками для індиків. Але тут життя повернулось до нас чорним боком. У мене виявили пухлину грудей і аналізи показали онкологію. Потребувалася невідкладна операція. Це було як удар серед ясного неба! І тільки клопоти із полуницею відволікали мене від поганих думок. А саме перед операцією ми отримали індичат. З ними стільки клопіт! Можливо тому я і на операцію їхала спокійніше, з думкою, що обов’язково повернусь до родини, до своїх пташенят та до полуниці. Пішли довгі дні опромінення та хіміотерапії. Було важко вставати і навіть дихати. Проте я вставала і йшла до гімнастичної зали аби повернути руці рухливість. Адже мені треба було не просто вижити, мені треба було працювати, аби побачити втілення моєї мрії. Це був надзвичайно важкий рік, але поряд завжди були доньки та чоловік, дзвонили та приходили члени кооперативу. Приходили подивитись на нову полуницю, домовитись про передачу дару, проконсультуватись з приводу індиків.

Індики принесли родині можливість споживати м'ясо, а схрестивши їх з простою породою, я отримала непоганих індичат. Перший рік полуниця дала малий врожай, та й посадила я її, вже знаючи про хворобу, всього лише 600 штук. Але восени, передавши дар, ми змогли закласти нову плантацію.

Після проведеного лікування, мені дали ІІ групу інвалідності, і виробництво, на яке я витратила половину свого життя, довелось залишити. Інваліди там не потрібні. І тільки земля-годувальниця від мене не відвернулася. Добре, що є кооператив. Адже в кооперативі ми всі однодумці і бажаємо покращити своє життя. Ми спілкуємось одне з одним, допомагаємо завести нові сорти полуниці.

На прикладі свого труда ми показуємо що можна зробити для досягнення власного добробуту.

Семінари допомогли нам розширити наші знання та навички, які необхідні при ведення сільського господарства. Що би я робила без кооперативу? Копалась би в кількох грядках незрозуміло якої полуниці. А зараз в мене є плантація сортової полуниці, яка в минулому році дала 4000 гривень чистого прибутку. Я маю однодумців, які можуть підтримати мене. В мене є ціль завести полуницю інших сортів та вирощувати її за голландською технологією. Ще хочеться завести малинник. Він був би дуже рентабельним в нашій місцевості. Сподіваюсь на дохід від зверх ранньої картоплі.